Димова труба

Димова труба

Димохід або димова труба, дімар, комин^/ (пол. komin < лат. camīnus, пор. «камін»)^[2] — труба для відведення димових газів, що відходять від паливоспалювальних агрегатів у довкілля. Словом комин може називатися як вся димова труба, так і нижня частина димоходу варистої печі, а також горішня частина димоходу над дахом якої-небудь будівлі/

Історія.

Димові труби з'єднання явилися в Європі в XII столітті, а промислові димові труби з'явились наприкінці XVIII століття.

Виникнення димових труб нерозривно пов'язаність язане з опалювальними спорудами. Найпростіше з них — багаття, оточене каменями. Така опалювальна «конструкція» дозволяла в давнину погрітися біля вогню, приготувати нехитрі харчі, але не більше. Питанням як же запастися теплому про запас, люди стали задаватися набагато пізніше, коли почали кочувати все далі й далі на північ.

Блоки хатніх димарів у Ньюкасл-апон-Тайн, Англія.

Приміром, в Уссурійському краї, за свідченнями В. К. Арсеньєва, письменника-мандрівника, що досліджував ті краї, житла поселенців з Кореї обігрівалися вельми цікавими димохідними каналами, які були прокладені у підлозі будинку і проходили в житлових зонах, обігріваючи їх. Виходили продукти згоряння назовні через дуплисте дерево, замість зовнішньої частини димової труби.

А на Русі колися опалення доріг взагалі без використання димохідних труб — «по-чорному». До XVII століття навіть в умовах міста у всіх станів печі опалювалися таким способом. Цей метод опалення житлового приміщення був небезпечний, оскільки в будинку могли накопичуватися шкідливі для людини чадні гази. Та й виглядало житло, опалювальне таким методом, не цілком презентабельно — стіни і печі весь час доводилося оновлювати. До речі, побілка печей ведеться дуже давно і спочатку вона була не призначений для забезпечення естетичної привабливості опалювальної конструкції, а для відстеження її робочого стану — на білій поверхні чітко проступають тріщини і щілини, так як на них осідає кіптява.

Вдосконалення способів опалення призвело до появи вогнищ і печей, споряджених трубами.

В українській хаті.

Світач у хаті із села Бехи. Музей у Пирогові.

Найранішим способом опалення в українських хатах був спосіб «по-чорному», який був основним до початку ХХ ст. Потім поширилося опалення «по-сірому»: над припічком на висоті 50-65 см прибудовувався димовловлювач («бовдур», «кіш», «куш», «капа», «окап», «кобилка», «кобулка», «кох», «рура»), який відводив дім на горище або в сіни. Подальша еволюція системи димовідводу призвела до появи справжніх димоходів, опалення «по-білому». У XIX — початку XX століття димоходи складалися з кількох елементів. Нижня частина димаря називалась комин, він був верхньою частиною печі в хаті. Від комина йшов бічний канал — лежень чи лежак, який вів у сіни, де на певній висоті прикріплювався бовдур. Останній, являв собою прямокутний короб, трубу, найчастіше плетінь з хмизу, очерету й обмазаний глиною, іноді траплявся дощатий, рідше глиняний і цегляний. Він міг доходити до половини висоти сіней (на горищі), чи виходити назовні над дахом. У першому разі дім розходився з горища і виходив через стріху чи через спеціальні отвори, зроблені під гребенем на причілкових схилах. Такий спосіб опалення в українських хатах тримався дуже довго: внаслідок думки, що прокурювання стріхи димом підвищує її міцність і запобігає гниттю. Найбільш міцно трималися традицій на Закарпатті, Ф. К. Вовк повідомляв, що коли поліція стала суворо вимагати ставити на хатах повноцінні димарі, селяни всіляко цього уникали: наприклад, у Золотарьові можна було побачити фальшиві комини на дахах. У сінях під бовдуром могли, також, влаштовувати маленьку пічку-кабицю^[3]. Окрім бовдура для печі, міг влаштовуватися так звань світач: бовдур з підвішеною під ним залізною решіткою чі встановленим чурбаком з черепком, де запалювали скіпу для освітлення^[4].

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%83%D0%B1%D0%B0